Дмитро Павличко — один з найбільших українських поетів, чия творчість глибоко вкорінена в культурну й духовну спадщину рідної землі. Його вірші про Україну та кохання не лише відображають емоційну глибину і непересічну чуттєвість, але й несуть у собі потужний патріотичний заряд, що змушує замислитись над питаннями ідентичності, національної гідності та місця людини у світі. Павличко володіє унікальним даром виражати складні почуття через простоту і ясність слова, що робить його поезію доступною та водночас глибокою. Завдяки використанню образів природи, традицій та фольклору, він створює живі, емоційно насичені картини, які торкаються до найпотаємніших струн душі. Вірші Павличка є яскравими зразками української поезії, що поєднують глибокий патріотизм з палким, нескінченним коханням до рідної землі.
Хто такий Дмитро Павличко?
Дмитро Павличко — ім’я, яке глибоко вписалося в історію української літератури та культури, постать, що стала символом боротьби за незалежність та культурну гідність України. Зокрема, його поетичний шлях є наочним відображенням етапів становлення українського національного духу в другій половині XX століття. Він став одним з тих митців, які не лише створювали поезію, але й активно формували українську ідентичність в умовах жорсткої політичної ситуації, зіткнувшись із цензурою, репресіями та обмеженнями, що накладалися на культурні й національні прагнення.
Народившись 28 вересня 1929 року в селі Стопчатів, що на Івано-Франківщині, Дмитро Павличко виріс у часи, коли українська культура та мова переживали нелегкі часи під тиском радянської влади. Його дитинство було оповите трагедією Першої та Другої світових війн, радянських репресій та боротьби за національну незалежність. Особисті переживання, такі як розстріл його брата, стали однією з рушійних сил для молодого Дмитра, який у 16 років вступив до лав УПА, мріючи про помсту за смерть близького родича і в боротьбі за вільну Україну.
Дослідження життя Павличка дозволяє нам побачити в ньому не лише поета, а й літературного критика, публіциста, політичного діяча. Після завершення філологічного факультету Львівського університету, він став частиною літературного процесу, водночас зберігаючи політичну активність, що не могла бути непоміченою в радянській імперії. Павличко публікує перші поетичні збірки, які зазнають цензури, а деякі з них навіть були знищені. Наприклад, збірка «Правда кличе» з тиражем у 18 000 примірників була вилучена і знищена.
Його поезія — це не тільки про любов і патріотизм, але й про глибоке розуміння та болючі теми національної ідентичності. Книга «Любов і ненависть», перша збірка Павличка, стала маніфестом його ставлення до навколишньої реальності, боротьби та моральних дилем того часу. Але його голос проливався також через його діяльність як перекладача і літературного критика, відкриваючи світову літературу українському читачеві.
Дмитро Павличко — не лише яскравий поет і перекладач, але й громадський діяч, який активно підтримував національно-демократичні рухи. Він був одним з основних організаторів Народного руху України, виступав за боротьбу за українську мову та права людини, боровся проти русифікації, зокрема, проти визнання російської мови як державної. Як дипломат, Павличко залишив значний слід у розвитку міжнародних зв’язків України, представляючи країну в Польщі та Словаччині.
Його ім’я не можна оминати без згадки про його літературно-критичний доробок, адже він був не лише поетом, а й справжнім знавцем світової літератури, якого читали та захоплювалися. Переклади Шекспіра, Бодлера, Данте, Ібсена стали частиною культурної спадщини не тільки в Україні, але й за її межами.
Павличко — це не просто поет, що залишив багатий слід у літературі. Це людина, яка увійшла в історію боротьби за незалежність України, за право на своє слово і свою культуру, навіть коли це коштувало свободи чи погроз з боку влади. Він не лише виразив дух часу в своїх творах, а й став важливим каталізатором змін у суспільстві, важливою постаттю, що визначила розвиток української культури та національної ідеї.
Прощання з Дмитром Павличком стало великою втратою для української літератури, але його спадщина і його слова, що прагнули передати дух боротьби та надії, лишаються з нами, нагадуючи про те, що культурна та національна гідність — це не просто слова, а шлях, яким слід іти.
Вірші Дмитра Павличка про Україну
Вірші Дмитра Павличка про Україну відображають глибоке почуття патріотизму, болю за рідну землю та прагнення до її свободи. Поет через образи природи, історії та культури висловлює свою безмежну любов до Батьківщини, підкреслюючи важливість боротьби за її гідність та незалежність. Його поезія є свідченням непохитної віри в силу народу та нерозривний зв’язок між людиною та її землею.
Але ти знаєш добре: московити,
Одягнені у митра золоті,
Прийшли до нас не Богові служити,
А розпинати волю на хресті.
Прийшли навчати нас царям коритись,
Прийняти рабства світову печаль,
В тайзі перед Європою закритись
І рідну мову посадить на паль.
Ця попівня напасницька і дика,
Не знає честі й Господа не зна.
Бо їхній Бог – імперії владика,
Ненаситенний кров’ю сатана.
Та прийде день – чи в серпні, а чи в січні
Сяйне помісна Церква серед нас.
Хоч ми не канонічні, але вічні,
Поможе нам неканонічний Спас.
Аналіз вірша Павличка “Ти знаєш добре”
Вірш Дмитра Павличка “Але ти знаєш добре: московити” виражає глибоку критику агресивної політики та релігійної навали з боку Московії, яка прагнула підкорити Україну. Через образи золотих митр і рабства поет показує, як московити намагалися насадити чужі цінності, поневолити народ і знищити національну ідентичність. Павличко контрастує імперську владу з вічними, народними цінностями, закликаючи до відродження української Церкви, яка, хоч і не канонічна, але є частиною української духовності та самобутності. Вірш підкреслює важливість незалежності та боротьби за свободу, вказуючи на неминуче відродження української нації та її культури.
***
Вставай, Україно, вставай!
Вставай, Україно, вставай,
Виходь на дорогу свободи,
Де грає широкий Дунай,
Де ждуть європейські народи.
Вставай та кайдани порви,
Дай познак, ясніший від грому,
Що ти не рабиня Москви,
Й рабою не будеш нікому.
Вставай, Україно, вставай,
Єднай Чорне море й Карпати,
І свій переболений край
Не дай ворогам розламати.
Вставай та здіймай знамено
Вселюдської згоди й любові,
Щоб волі святої вино
Спожити без помсти і крові.
Аналіз вірша Павличка “Вставай, Україно, вставай!”
Вірш Дмитра Павличка “Вставай, Україно, вставай!” є потужним закликом до національної єдності та боротьби за свободу. Автор звертається до рідної землі, спонукаючи її встати та порвати з рабським минулим, символізуючи це через образи річки Дунаю та гір Карпат, що об’єднують країну. Павличко підкреслює важливість волі, єдності й гідності, закликаючи до мирного, але рішучого опору ворогам. Вірш також виражає надію на майбутнє, де свобода буде досягнута без кровопролиття та помсти, що робить його глибоко гуманістичним.
***
Два кольори
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги,
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш горточок старого полотна
І вишите моє життя на ньому.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.
Аналіз вірша Павличка “Два кольори”
Вірш Дмитра Павличка “Два кольори” виражає глибокий зв’язок між людиною, її родиною та рідною землею. Через образи червоного і чорного кольору поет передає дві основні емоції, що супроводжують життя — любов і журбу. Червоний колір символізує почуття гармонії, надії та любові, тоді як чорний відображає труднощі та сумні моменти. Через образ сорочки, вишитої матір’ю, автор наголошує на тому, як важливими є традиції, сімейні цінності та спадщина. Вірш відображає життєвий шлях людини, її боротьбу з труднощами, але водночас повернення до рідних коренів, що надає сил та підтримує у важкі часи.
***
Якби я втратив очі, Україно…
Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.
У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов’їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.
А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемошу, співи солов’я.
Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови —
Ото була б загибель-смерть моя.
Аналіз вірша Павличка “Якби я втратив очі, Україно”
Вірш Дмитра Павличка “Якби я втратив очі, Україно” глибоко передає зв’язок між людиною та її Батьківщиною. Автор уявляє собі втрату зору, проте навіть в темряві він відчуває, що рідна мова, співи природи та дух української землі залишаються з ним. Образи поліських ланів, Дніпра, Черемошу та солов’їного співу символізують не тільки природу, а й культурну та емоційну спадщину, яка живить душу. Через контраст між втратою слуху та зору поет наголошує на важливості мови та звуків, що становлять основу ідентичності та переживань людини. Вірш виражає безмежну любов до рідної землі, наголошуючи, що без можливості чути рідну мову та природу, життя втратило б свою повноту і зміст.
***
Де зелені хмари яворів
Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
— Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі?
Сонце усміхнулося здаля:
— Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!
Аналіз вірша Павличка “Де зелені хмари яворів”
Вірш Дмитра Павличка “Де зелені хмари яворів” відображає глибокий патріотизм і любов до рідної землі. Через символічну зустріч з сонцем, яке бачить усі народи з висоти, поет підкреслює, що справжнє місце на землі — це те, де ти народився, де твоя рідна земля. Сонце, відповідаючи на запитання, наголошує, що немає одного найкращого місця на світі, адже кожен народ має свою унікальність та цінність, але для людини найкраще те місце, яке вона відчуває серцем. Вірш підкреслює важливість власної землі та національної ідентичності, вказуючи на те, що справжня краса і щастя в тому, щоб бути вдома, серед рідних краєвидів і звичаїв.
***
Перше слово — Мати, Друге — Україна.
Так учився розмовляти – Я, мала дитина.
Кожне слово пахне, Мов листочок м’яти.
Та, мов квітка короваю, Пахне слово Мати.
Кожне слово світить Гранями рубіна,
Але сяє, наче сонце, Слово Україна.
***
Отче наш, Тарасе всемогущий,
Що створив нас генієм своїм,
На моїй землі як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо, став широкоплечо
Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь.
***
Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім’я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.
***
У дитячому серці жила Україна —
Материнські веселі та журні пісні,
Та за мову мужицьку не раз на коліна
Довелося у школі ставати мені.
Непокривлену душу хотіли зламати,
Та ламалися тільки болючі киї,
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
І померла з гризоти вона молодою,
Залишився назавжди без матері я,
Та не був ні хвилини в житті сиротою,
Бо вела мене в світ Україна моя!
Вірші Дмитра Павличка про кохання
Кохання є універсальною темою, що хвилює серця поколінь, сплітаючи миті радості й болю в незабутні рядки поезії. Дмитро Павличко, один із найяскравіших українських поетів XX століття, через свої вірші про кохання відкриває нам глибини людських почуттів, їх безкрайні горизонти та палку силу. Його творчість стала відображенням справжнього, безпосереднього емоційного світу, де кожен вірш — це не просто слово, а живий образ, що зберігає в собі найкращі миті людського буття. Розглядаючи кохання в поезії Павличка, ми немов би занурюємося в світ емоційної чесності, де любов стає не лише темою для роздумів, а й потужним джерелом для натхнення й розкриття власної глибини.
Боже, яка ти в цілунку глибока…
Боже, яка ти в цілунку глибока,
Наче безодня в тремтячій сльозі
Із всевидющого божого ока!
Боже, яка ти в торканні спрагненна,
Наче пустеля, що мріє в пісках
Про океану рухливі рамена!
Боже, яка ти в коханні пестлива,
Наче той вітер вівсяний, що спить
В полі, коли починаються жнива!
Аналіз вірша Павличка “Боже, яка ти в цілунку глибока”
Вірш Дмитра Павличка “Боже, яка ти в цілунку глибока” передає емоційну глибину кохання через поетичні образи, що втілюють різні аспекти любові. Автор порівнює кохану з природними елементами: безоднею, пустелею, океаном та вітром, що надає образу жінки багатогранності та безмежної сили. Через ці символи Павличко показує, як кохання є не лише ніжним і пестливим, а й величним, бездонним і спраглим. Цей вірш акцентує на тому, як у коханні можуть переплітатися протилежні почуття — жагучість та спокій, відчай та безмежна відданість. Вірш відображає глибоке переживання та пошук гармонії в любові, підкреслюючи її трансцендентний характер.
***
Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.
А вітер – молодик без всякої науки
Під блузочку твою всуває голі руки,
Розчісує тебе і кучерями грає,
І в приступі жаги спідницю задирає.
Кажу я: “Не дурій, нікчемний грубіяне!”
А ти всміхаєшся, як сонце осіянне,
Так, ніби щастя в тім, щоб посеред дороги
Являти світові стрункі та голі ноги.
Аналіз вірша Павличка “Я вчився сорок літ, та не навчився досі”
Вірш Дмитра Павличка “Я вчився сорок літ, та не навчився досі” розкриває глибокі роздуми поета про невідворотність часу, особистісний розвиток та його безмежність. Вірш акцентує увагу на незавершеності самопізнання та пошуку істини. Автор через особисті переживання підкреслює, що навіть після багатьох років навчання та досвіду людина не завжди досягає повного розуміння та саморозкриття. Це показує, що процес пізнання себе та світу є безкінечним і нескінченно важливим, а кожна спроба зробити крок вперед може бути ілюзією завершеності. Тема вічного пошуку й актуальності цього процесу робить вірш Павличка дуже глибоким і філософським, пронизаним певною сумною мудрістю.
***
Коли ми йшли удвох з тобою
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена…
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо, —
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків.
Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Давно колись, ще у неволі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптала ти необережно.
Аналіз вірша Павличка “Я вчився сорок літ, та не навчився досі”
Вірш Дмитра Павличка “Коли ми йшли удвох з тобою” розкриває глибокі емоційні переживання автора через символіку колосся та образи взаємин між закоханими. Через опис спільної прогулянки по полю поет показує не лише красу й тонкість взаємних почуттів, а й приховані суперечності в їх стосунках. Образи колосків, які топче кохана, стають метафорою для труднощів та втрат, яких не помічає та не цінує обрана. У той час, як ліричний герой усвідомлює глибину значення колосся — результату тяжкої праці, він відчуває біль від того, що його почуття й спогади, на яких він побудував свою любов, залишаються непоміченими та ігнорованими.
Вірш акцентує увагу на нездійснених сподіваннях і незбережених цінностях, що були для героя дорогими. Він прагнув донести свої переживання, але змовчав, бо його любов була сильнішою за усе. Павличко майстерно показує, як щасливе кохання може зіткнутися з нерозумінням і недооцінкою, що поступово руйнує ідеали та ілюзії. Ця поезія глибоко проникає в людську психологію, виражаючи внутрішній конфлікт між любов’ю та відчуттям втрати.
***
Ти, мов яблуко з галузки
Ти, мов яблуко з галузки,
Впала в трави молоді.
Я звільнив тебе від блузки,
Клавши руку на груді.
Я звільнив тебе від льолі
І від інших одежин,
Розглядаючи поволі
Кучерявий, гострий клин.
Я на нього настромився,
Я відчув небесний біль,
Я злетів, я народився,
Наче з кокона мотиль.
Я крильми моливсь преклонно,
Богу дякував за те,
Що світило твоє лоно,
Наче ябко золоте.
Аналіз вірша Павличка “Ти, мов яблуко з галузки”
Вірш Павличка “Ти, мов яблуко з галузки” передає емоційну інтенсивність та пристрасність кохання через символіку яблука та природних образів. Автор описує момент близькості та взаємного розкриття, порівнюючи кохану з яблуком, яке впало в трави, і що викликає в ліричному герої глибокі відчуття. Через образи звільнення від одежі та почуття небесного болю Павличко акцентує на духовному і фізичному злитті двох людей. Вірш виражає ідею трансформації через кохання, коли герої відчувають народження нової реальності та віддають подяку Богу за те, що їхня любов — це джерело світла і сили.
***
Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.
Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.
***
Найліпше любитись над рання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.
Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися — та наполовину,
А наполовину ще спи!
А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!
***
Ти дуже гарна, але я з тобою
В ліс не піду, де пахне тінь хмільна,
Де чорт під папороттю голубою
На нас чекає з чаркою вина.
Питво і перевтілення химерне
Чекає там звабливе і страшне:
Боюсь, що біс мене в коня оберне,
Дух амазонки в тебе зажене.
Боюсь, що я іржатиму від щастя,
Як по мені ковзне жіноча плоть,
Боюсь, що скинути сідла не вдасться,
Не вдасться зсунути з очей оброть.
Та в цього світу дивній круговерті
Моя істота вже конем була…
То ж клич мене на мох! Неначе смерті,
Боюсь і прагну я твого сідла.
***
Обніми мене руками,
Пригорни мене крильми,
Вкрий цілунками-листками,
У свій сон мене візьми.
Спи спокійно до світання,
Не тривожся, не будись,
Щоб тривало в сні кохання,
Мов на явині колись.
І вчини, щоб з того мління,
Замлівання, сновиття,
Маревіння, сновидіння,
Не вернувсь я до життя.
***
Десь далеко в полі, біля стежки,
Кароокий соняшник стоїть.
Там згубила ти свої сережки
На землі розпеченій, як мідь.
Там шукали ми твоєї згуби
Ночами у травах запашних,
Там до дна я випив твої губи,
І до нині ще хмільний від них.
Там цвіла любов непощадима,
Та нема їй більше вороття.
Тільки сонях з карими очима
Там стоїть, немов твоє дитя.
Вірші Дмитра Павличка — це яскраве відображення глибокого патріотизму, національної свідомості та безмежної любові до рідної землі, що переплітаються з високими почуттями кохання. Поет майстерно використовує символи природи, традицій та історії для вираження своїх думок про боротьбу за незалежність, духовну єдність народу та його зв’язок із землею. Через свої твори він не лише звертається до серця кожного українця, але й створює універсальні образи, що здатні зворушити будь-яку людину, незалежно від національності. У віршах про кохання Павличко передає не лише ніжність та прагнення до гармонії, але й силу емоцій, що захоплюють, наповнюють та вражають глибиною почуттів. Завдяки своїй творчості Павличко залишив незабутній слід у культурній спадщині України, намагаючись не лише донести свої думки до сучасників, але й залишити важливе послання для майбутніх поколінь про цінність національної ідентичності та безмежну красу людських почуттів.
